Заперечення, опір і саботаж при спробі надати допомогу – звичайні явища. Чим глибше заперечення, тим сильніше опір. Він може проявляється як у відмові від терапії залежності, так і в явному саботажі самого процесу надання допомоги.
Психотерапія співзалежності – це зміни та готовність до них. Людина влаштована таким чином, що прагне стабільності. Це питання безпеки. Будь-яка стабільність – добра чи погана – краще, ніж щось невідоме. А зміни несуть в собі ризик. Тому зміни є небезпечними.
Коли ми знаходимося в небезпеці, то відчуваємо страх. Страх – це дуже неприємне почуття, якого ми прагнемо уникнути. Якщо уникнути цього почуття не виходить, то ми прагнемо його позбутися. Захисні механізми дають змогу позбавити нас від відчуття страху. Три основні несвідомі захисні механізми – гнів, втеча і заціпеніння. Всі вони проявляються по-різному.
Отже, при психотерапії співзалежності будь-які зміни в житті співзалежного, на його думку, – це ризик, а ризик викликає страх. Тому психотерапія («лікування»), на думку співзалежного, – це страшно.
Гнів проявляється у відкритому опорі й саботажі пропонованої допомоги й виражається словами: «Як це може мені допомогти ?!» або «Це мені не допоможе!». Клієнт може кричати та відкрито проявляти свою нервозність через слова та невербально; може наводити особисті доводи та приклади на користь і захист тієї життєвої ситуації, в якій він наразі перебуває. На думку клієнта, запропоновані варіанти розвитку дій йому ніяк не допоможуть. Ідея, наприклад, витратити одну годину свого часу в тиждень, відвідавши групу самодопомоги співзалежним для матері, в якої син приймає наркотики, може викликати бурю протесту. Це попри те, що до психотерапії мати могла витратити роки й незчисленні ресурси в пошуках «зцілення» сина.
Звичайно, не всі співзалежні так бурхливо реагують на пропозицію ефективної допомоги. Але мало хто з них погоджується на дієву допомогу з першого разу. Навіть погодившись і відвідавши групу самодопомоги одного разу, більшість співзалежних роблять висновок, що це не працює. І відчувають обурення, злість, розмірковуючи: «міг би мені психотерапевт запропонувати щось краще!». Жодні аргументи, навіть підкріплені прикладами, доказами, не зможуть переконати людину, яка знаходиться в запереченні.
Багато співзалежних вимагають від психотерапевта, щоб зміни в їх житті відбулись негайно. Клієнтам здається, що за один-два сеанси роботи настануть радикальні зміни в їх житті та найголовніше – хімічно залежний близький видужає. А якщо цього не відбувається, значить психотерапія не працює!
Цікавим є явище самоомани або часткової згоди співзалежного: «Добре, я буду робити частину того, що ви мені пропонуєте, однак самостійно, без обговорення з терапевтом, внесу деякі/значні корективи в опрацьовані рекомендації». І така реакція зрозуміла, тому що зміни – це страшно. Особливо це страшно, коли залежний ставиться до співзалежного з відкритою агресією. Наприклад, деякі залежні відкрито чинять опір, влаштовують скандали або навіть забороняють своїм близьким відвідувати збори груп самодопомоги, називаючи їх «сектою» обзиваючи своїх рідних «божевільними». Тому зміни в процесі психотерапії є об’єктивно ризиковані та можуть мати неприємну реакції й наслідки з боку залежного. Необхідно мати мужність, щоб на них зважитися.
Поодинці одужувати складно, а часом зовсім неможливо. Тому допомога при співзалежності побудована на груповому принципі, основний інструмент якого – взаємна підтримка.
Заціпеніння – це просто заняття пасивної позиції: «якщо я не буду робити нічого, то нічого страшного і не відбудеться». Але ми знаємо, що це не так, оскільки хімічна залежність (а значить і співзалежність) завжди розвивається поступово. Тож, якщо не робити нічого, ситуація лише погіршиться.
Отже, психотерапія співзалежності напряму пов’язана з ризиком. Зважитись на неї досить складно, але необхідно. Для того, щоб ризикнути, потрібна готовність до ризику. І пам’ятайте про закономірність: чим менше проблем – тим менше бажання у співзалежного щось змінювати. Але чим більше проблем, тим складніше буде щось змінити!