Одужання від співзалежності – не подія, а процес, який вимагає часу і зусиль. Одужання не наступить автоматично тільки тому, що ваш залежний близький протверезів, ви з ним розлучилися або він помер. Для формування співзалежності потрібен час, тому й для зцілення від неї відповідно.
Основна складність полягає в тому, що в більшості випадків співзалежні не хочуть позбутися від неприємних симптомів, а хочуть, щоб людина, яка, на їхню думку, є причиною виникнення цих симптомів, змінила свою поведінку. Іншими словами, вони не бажають змінюватися самі, але вимагають цього від своїх хімічно залежних близьких.
Як правило, спроби втручання наштовхуються на заперечення, опір і саботаж співзалежного. Більше того, опір і саботаж лікування при співзалежності носить більш агресивний характер.
Труднощі починаються з пошуку відповіді на питання «Що робити?». Насправді, клієнти, які задають це питання найчастіше вже знають відповідь і всього лише хочуть отримати «добро» на здійснення власних рішень. Якщо дані рекомендації не відповідають їх уявленням і плану дій, виникає конфлікт.
Чого ж хочуть співзалежні клієнти, коли звертаються по допомогу?
Найчастіше про допомогу просять від повного безсилля, неспроможності і абсолютної неможливості самостійно впоратися зі своїм залежним близьким.
Оскільки справу доводиться мати з дорослими людьми, сама постановка питання – «зробіть з ним щось» – виключає можливість надання допомоги. Хто і що може зробити з дорослою людиною проти її волі?
Дуже часто проблема полягає в тому, що люди, які страждають від поведінки інших людей, навіть не намагаються чинити опір. Або ж намагаються, але не досягнувши успіху в цьому один раз, відмовляються від подальших спроб.
Зазвичай, коли для зміни катастрофічної ситуації пропонуються якісь радикальні речі (зміна місця проживання, звернення в правоохоронні органи, ізолювання хворого), співзалежні обурюються і відкидають їх, вважаючи за краще щоденне страждання. Але якщо не намагатися щось змінити, нічого не зміниться!
Запит від родичів залежної людини повинен звучати в наступному контексті: «Вилікуєте його, щоб він перестав нас тиранити, захистіть нас від нього». Цю тезу підтверджує і те, що левова частка звернень співзалежних по «допомогу» сформульована таким чином: «А ви можете його забрати і закрити на замок?». Але це – не лікування, це – в’язниця!
Лікування – це довгий процес, кінцевий результат якого, можливо, не буде досягнутий ніколи. Близьким людям хімічно залежної людини необхідно взяти на себе відповідальність за власне життя і жити так, як вони самі виберуть, а не так, як їм нав’язує залежний.
Іноді хімічно залежні люди цілком соціалізовані: працюють, піклуються про сім’ю або просто живуть своїм життям, нікому не заважаючи. Близькі люди по-різному реагують на це: деякі змирилися і не намагаються нічого змінити, деякі – наполегливо намагаються вплинути на ситуацію. У таких випадках співзалежні страждають не стільки від шкоди, яку їм завдає хімічно залежна людина, скільки від шкоди, яку він/вона завдає собі. Тобто ці люди потребують іншої допомоги, ніж тієї, яку описано вище.
Такі пацієнти приходять з питанням про те, як впоратися з болем, відчаєм, страхом, депресіями, пов’язаними з хімічною залежністю близької людини, а точніше з тим, що він/вона ніяк не бажає нічого робити, щоб припинити себе руйнувати. Якщо запит сформульований таким чином, то допомога можлива. Адже співзалежні просять допомоги саме для себе, а не для іншого. Найкраща допомога при такому запиті – підтримка і дружня участь без осуду, рад, повчань, менторства. Вражає, як змінюється стан близького оточення залежної людини, коли з’ясовується, що вони не одні, що є сотні і тисячі людей, які живуть з подібною проблемою. Колосальним ресурсом в цій ситуації є спільноти взаємодопомоги та навість однієї людини, яка проявила співчуття і розуміння!
Таким чином, існує два типи співзалежних, які звертаються по допомогу. Перший просить «зробіть щось з ним», другий – «зробіть щось зі мною». Положення може змінитися, якщо сам співзалежний змінить свою точку зору на проблему і займе активну позицію щодо власного життя.
Інсайт до співзалежного може прийти тоді, коли співзалежний виявить всю марність своїх спроб вплинути на іншу людину і це дасть йому/їй шанс зберегти те, що ще залишилося.
При наданні допомоги другого типу є надія на результат: допомога надається співзалежному, з його згоди і при його активній участі.
Є ще третій, «найбільш шкідливий» тип співзалежності особистості. Це люди, які зробили співзалежність способом життя, а «порятунок» своєї близької людини – метою і сенсом власного життя. Такі пацієнти тільки й говорять, що їм потрібна допомога, але насправді не хочуть її і активно проявляють супротив будь-якій допомозі. Головний девіз таких людей: «Він/вона без мене помре!» Найчастіше це одинокі матері дорослих синів, іноді дружини, які зацікавлені (несвідомо, а іноді і з усією відповідальністю) в збереженні існуючого становища. Вигід від ситуації (як це не парадоксально) чимало: відчуття власної значущості; розуміння сенсу і мети свого існування; постійна зайнятість нібито корисною справою; підтримка почуття власної значущості; відчуття власної влади; отримання від оточуючих людей допомоги. Взаємна вигода в такому союзі не залишає жодного шансу на зміни. Єдиний вихід – повний розрив відносин, на який, як правило, не погоджується жодна зі сторін.