Автор: Nadiya Semchuk

• Насамперед, має сенс звернути увагу відповідної особи – працівника органу у сфері надання соціальних послуг-порушника, що ним незаконно порушуються права людини на отримання соціальної допомоги, які гарантовані чинним законодавством України та вимагати дотримання цих прав.
• Якщо це не дало результатів, потрібно звернутися до керівника органу у сфері надання соціальних послуг, краще із письмовою заявою (скаргою), в якій вимагати усунення порушення права на отримання соціальних послуг та допомоги. Вашу заяву (скаргу) зобов’язані зареєструвати, надавши вхідний реєстраційний номер.
• Якщо, раптом, попри очікування, це також не дало належного результату – потрібно звернутися до міського або, навіть, обласного управління соціального захисту населення із письмовою заявою (скаргою) на дії керівника місцевого закладу щодо відсутності реагування. У заяві (скарзі) вимагати усунення порушення прав людини на отримання соціальних послуг та допомоги, яку зобов’язані зареєструвати та відреагувати. Зазвичай, на практиці, цього достатньо для усунення порушення.
• Якщо клієнт залишився незадоволеним, він має можливість звернутися зі скаргою до центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту населення Мінсоцполітики або до суду. Звернутися до суду особа може незалежно від оскарження дій по відомчої вертикалі.

Українське законодавство гарантує право на охорону здоров’я та медичну допомогу (ст. 49 Конституції України). Однак, на жаль, існують випадки, коли громадяни стикаються з відмовою медичних працівників у наданні медичних послуг та допомоги, у тому числі у госпіталізації.

Що при цьому слід мати на увазі та як діяти в такому разі?

1. Насамперед потрібно знати, що розуміється під поняттям «медична допомога». Відповідно до ст.3 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (Основи), медична допомога – діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв’язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами.
2. До медичної допомоги належать: екстрена медична допомога; первинна медична допомога; вторинна (спеціалізована) медична допомога (амбулаторна); третинна (високоспеціалізована) медична допомога (стаціонарна); паліативна допомога.
3. Кожен пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим в будь-якому закладі охорони здоров’я за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування (ст. 38 Основ).
4. Також, у разі необхідності надання особі екстреної медичної допомоги, відповідно до Закону України «Про екстрену медичну допомогу», кожен має право звернутися за отриманням екстреної медичної допомоги до найближчого відділення екстреної (невідкладної) медичної допомоги чи іншого закладу охорони здоров’я, який може забезпечити надання такої допомоги.

Невідкладним станом людини відповідно до Закону України «Про екстрену медичну допомогу» вважається раптове погіршення фізичного або психічного здоров’я, яке становить пряму та невідворотну загрозу життю та здоров’ю людини або оточенню і виникає внаслідок хвороби, травми, отруєння або інших внутрішніх чи зовнішніх причин (ст.1 Закону). Відмова у прийнятті пацієнта, який потребує екстреної медичної допомоги, або несвоєчасне надання екстреної медичної допомоги пацієнту, який її потребує, є не допустимим і тягне за собою кримінальну відповідальність за ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов’язаний надати таку допомогу, якщо йому відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого (ст. 139 Кримінального кодексу України).

• До речі, щодо поточної (не екстреної) потреби у стаціонарному лікуванні. Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», не пов’язує надання медичної допомоги лікувальними закладами чи надання будь-яких інших послуг з реєстрації чи проживання особи. Тобто, якщо особа зареєстрована за однією адресою (наприклад, у райцентрі області / в іншої області), а проживає за іншою (в обласному центрі / іншому місті), це не позбавляє її права звернутись до лікувального закладу за місцем фактичного проживання та вимагати надання кваліфікованої медичної допомоги. Для цього такій особі потрібно звернутись до лікарні із заявою на ім’я головного лікаря, в якій викласти прохання поставити її на облік за місцем фактичного проживання, що мають за законом зробити.

Дії клієнта, якщо порушено його права, на отримання медичної допомоги.

• Насамперед має сенс звернути увагу медичного працівника – порушника, що права особи на отримання медичної допомоги, гарантовані чинним законодавством України (зазначені вище), незаконно порушуються цим медичним працівником та вимагати дотримання прав особи.
• Звернутися до головного лікаря медичного закладу із письмовою заявою (скаргою), в якій вимагати усунення порушення права на отримання медичних послуг та допомоги. Заяву зобов’язані зареєструвати, надавши вхідний реєстраційний номер.
• Якщо, раптом, попри очікування, це також не дало належного результату (на практиці це буває не так часто) – потрібно звернутися до міського або, навіть, обласного управління охорони здоров’я: http://moz.gov.ua/regionalni-upravlinnja із письмовою заявою (скаргою) на дії головного лікаря медичного закладу щодо відсутності реагування, в якій вимагати усунення порушення прав особи на отримання медичних послуг та допомоги, яку зобов’язані зареєструвати та відреагувати. Зазвичай цього достатньо для усунення порушення.
• Якщо клієнт залишився незадоволеним, він має можливість звернутися зі скаргою до Міністерства охорони здоров’я чи до суду.
• Також, у разі наявності наслідків відмови у прийнятті пацієнта, який потребував екстреної медичної допомоги або несвоєчасного надання екстреної медичної допомоги пацієнту, який її потребував, можливо звернутися із заявою до Національної поліції України на підставі ст. 139 Кримінального кодексу України за ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов’язаний надати таку допомогу, якщо йому відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого.

Українське законодавство охороняє особисту інформацію про стан здоров’я та забороняє її незаконне розголошення. Однак на практиці, на жаль, існують випадки, коли медичні працівники розголошують інформацію про захворювання особи на ВІЛ-інфекцію, що є прямим порушенням прав хворого та вимог законодавства.

Що при цьому слід мати на увазі та як діяти в такому разі?

1. Насамперед щоб вірно зорієнтуватися, потрібно знати про наступне. Будь-який працівник медичного закладу (лікар, медична сестра та немедичний персонал), якому у зв’язку з виконанням своїх службових або про­фесійних обов’язків стало відомо про хворобу та стан здоров’я особи, не має права розголошувати цю інформацію, крім передбачених законодавством випадків.

Розголошення відомостей про проведення медичного обстеження на виявлення вірусу імунодефіциту людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів тягне за собою кримінальну відповідальність на підставі статті 132 Кримінального кодексу України.

2. Медичною таємницею при цьому є не тільки стан здоров’я людини та діагноз, а й факт звернення людини до лікувального закладу за медичною допомогою, згідно зі статтею 39-1 “Основ законодавства України про охорону здоров’я” – право на таємницю про стан здоров’я.
3. Розголошення відомостей означає, що особа, яка зобов’язана зберігати отриману медичну інформацію в таємниці, незаконно ознайомлює з нею сторонніх осіб або своєю поведінкою створює умови, які надають стороннім особам можливість дізнатися медичну таємницю відносно пацієнта медичного закладу, особливо коли це стосується ВІЛ-статусу. Способи розголошення відомостей можуть бути різними: як повідомлення у розмовах з іншими особами, наприклад, сусідами за місцем мешкання хворого, передання через сторонніх осіб якихось запрошень на чергове відвідування лікаря у, наприклад,  Центрі СНІДу до надання сторонній особі документів, що містять відповідні відомості.
4. Також, відповідно до ст. 15 ЗУ «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ», люди, які живуть з ВІЛ, мають право на відшкодування шкоди,  пов’язаної з обмеженням їхніх прав унаслідок розголошення чи розкриття інформації про їх позитивний ВІЛ-статус.

Дії клієнта, якщо порушено його права, внаслідок чого розголошено ВІЛ-позитивний статус

• Якщо у потерпілої від порушення прав (розголошення статусу) особи є бажання доводити справу до кримінальної відповідальності медичного працівника – порушника, то вона має подати заяву про вчинення відносно неї злочину за статтею 132 Кримінального кодексу України до Національної поліції.
• Якщо особа отримала шкоду, пов’язану з обмеженням її прав внаслідок розголошення чи розкриття інформації про її позитивний ВІЛ-статус, вона має підстави звернутися до суду з цивільним позовом щодо винної особи (медичного працівника чи медичного закладу, згідно з фактичними обставинами випадку) про відшкодування шкоди за ст. 15 ЗУ «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ».     

Багато людей, у своєму повсякденному житті, зіштовхуються з порушенням їхніх прав. Щоб допомогти краще зрозуміти свої права та розібратися у законодавстві, ми започатковуємо рубрику «Знай свої права», в якій можна буде знайти практичні рекомендації від юриста та поставити своє запитання для отримання розгорнутої відповіді. Отже, перша тема: що робити, якщо роботодавець вимагає надати інформацію про Ваш ВІЛ-статус?

Українське трудове законодавство забороняє працедавцям при укладанні трудової угоди вимагати, зокрема, особисту інформацію про стан здоров’я і ВІЛ-статус. Однак на практиці, на жаль, досить поширені випадки, коли керівники підприємств, установ, організацій вимагають від працівника довідку про відсутність захворювання на ВІЛ-інфекцію, що є прямим порушенням трудового законодавства.

Що слід пояснити працедавцю на його вимогу пройти тестування на ВІЛ?

1. При вимаганні від працівника довідки про відсутність захворювання на ВІЛ-інфекцію потрібно зазначити та наголосити, що тестування на ВІЛ є правом, а не обов’язком, посилаючись на статтю 6 Закону України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ» (далі – Закон), яка визначає право особи на тестування з метою виявлення ВІЛ, умови та порядок його проведення. А саме, що «тестування проводиться добровільно, з дотриманням умов щодо конфіденційності персональних даних, у тому числі даних про стан здоров’я особи».

2. Інформація про тестування на ВІЛ надійно захищена, не зважаючи на результат. Про результати тестування з метою виявлення ВІЛ повідомляється лише особі, стосовно якої було проведено тестування, працівником, уповноваженим на це закладом, що проводив тестування, з урахуванням вимог щодо конфіденційності зазначеної інформації, а у випадках та за умов, установлених Законом, – батькам чи іншим законним представникам такої особи (стаття 7 Закону).

3. Закон гарантує захист інформації про позитивний ВІЛ-статус людини від розголошення та розкриття третім особам (стаття 13 Закону), а відомості про результати тестування особи з метою виявлення ВІЛ, про наявність або відсутність в особи ВІЛ-інфекції є конфіденційними та становлять лікарську таємницю, яка може бути повідомлена іншим третім особам – лише за рішенням суду в установлених законом випадках.

4. Звільнення з роботи, відмова у прийнятті на роботу, а також обмеження інших прав через питання ВІЛ-статусу забороняється, а неправомірні дії посадових осіб, відносно цього, можуть бути оскаржені в адміністративному та судовому порядку. Тобто пояснити працедавцю, що відмова у працевлаштуванні у зв’язку з проходженням тестування на ВІЛ може бути і буде Вами оскаржена в суді.