У 2021 році системою REAct було зафіксовано 22% випадків порушень прав пацієнтів програми ЗПТ. Порушення зазвичай стосувалися незаконних обшуків та затримання поліцією клієнтів, які мали при собі препарати ЗПТ для самостійного прийому.
Хоча пацієнти сайтів ЗПТ, як правило, мають при собі документи, які підтверджують законність отримання необхідних препаратів, працівникам поліції цієї інформації часто буває недостатньо. В таких випадках вони можуть зателефонувати до медичного закладу, щоб з’ясувати, чи є особа дійсно пацієнтом Програми, або примусово доставити її до відділення поліції для подальшого з’ясування підстав знаходження у особи препаратів.
З метою зменшення підстав для виникнення подібних ситуацій між пацієнтами програм ЗПТ та працівниками поліції, команда проєкту REAct ініціювала широке впровадження відповідного адвокаційного механізму.
Наразі наші колеги з МБФ «Альянс громадського здоров’я» активно лобіюють внесення змін до нормативно-правового акту, що регулює питання реалізації програми ЗПТ – Наказу МОЗ України від 27.03.2012 № 200 «Про затвердження Порядку проведення замісної підтримувальної терапії осіб з психічними та поведінковими розладами внаслідок вживання опіоїдів», щодо забезпечення пацієнтів ЗПТ відповідними посвідченнями учасників програми. За результатами такої роботи було погоджено пілотний етап на відповідній групі в МОЗ у лютому цього року.
Станом на травень 2022р. партнери МБФ «Альянс громадського здоров’я» вже почали отримувати бланки «Посвідчення пацієнта ЗПТ» для подальшого їх оформлення та видачі бажаючим пацієнтам, які отримують препарати для самостійного прийому на термін до 30 днів.
Також до бланків додається «Пам’ятка для пацієнта ЗПТ», яка містить алгоритм дій пацієнта у різних ситуаціях.
Бажаючі отримати певну кількість примірників «Посвідчення пацієнта ЗПТ» мають заповнити форму за посиланням: https://forms.gle/an1ybF1PZeYe6bUe8.
Нагадуємо, що наразі ми збираємо реальні потреби для того, щоб визначитись з наступним тиражем.
Повномасштабна війна з боку Російської Федерації (РФ) в Україні з 24 лютого 2022 року істотно вплинула на можливості реалізації системи REAct. Зокрема це позначилось на роботі документаторів у регіонах, механізмах взаємодії з клієнтами, потребах клієнтів, здійсненні відповідного реагування. В системі REAct з’явилась додаткова категорія населення як група ризику, якій надається допомога з боку Проєкту – біженці, які охоплюють як внутрішньо переміщених осіб (ВПО), так і тих, хто вимушено виїхав за кордон.
До початку збройної агресії, проєкт REActпрацював у 18 областях країни. Однак, наразі частині документаторів з найбільш небезпечних регіонів довелося виїхати в інші міста України чи за кордон. Серед них більшість документаторів та координаторів Миколаївської, Харківської, Київської, Чернігівської та Запорізької областей. Деякі продовжують залишатися в Україні та несуть службу в Збройних силах України чи Територіальній обороні, деякі займаються волонтерством, допомагають внутрішньо переміщеним особам, супроводжують гуманітарні вантажі.
Харків. Фото: Alex Lourie
Наразі, більшість запитів клієнтів стосуються неможливості вчасно отримати життєво необхідне лікування, або перешкоди в його отриманні за новим місцем перебування (ЗПТ, АРТ, протитуберкульозні препарати), питань відновлення/заключення декларацій з сімейним лікарем, складнощів в отриманні тимчасового житла, необхідності в проведенні евакуації з найбільш гарячих точок, бар’єрів в отриманні інших послуг на фоні тимчасової втрати роботи.
Взаємодія з клієнтами відбувається переважно он-лайн та по телефону, однак збільшились робочі години документаторів протягом доби. За нагальної потреби клієнтів та зважаючи на обмеження воєнного стану, в деяких випадках здійснюється також і безпосередній супровід клієнта в рамках вирішення його справи. Документатори відзначають деякі обставини, які подекуди ускладнюють, або подовжують процес вирішення справ клієнтів. Серед них: скорочений час прийому фахівців в соціальних службах та лікарнях, тимчасове припинення надання послуг окремим фахівцями та установами, перепрофілювання діяльності організацій-партнерів.
Починаючи з 3 березня 2022р., Херсон знаходиться у блокаді військами РФ з усіма логічними наслідками: відсутність можливості постачання продуктів та ліків, небезпека пересування містом, неможливість пересування по області, перебої з постачанням електроенергії та інтернет-зв’язку. Наразі, вся робота документаторів REAct в цій області проводиться виключно у дистанційному режимі. Серед послуг, які надаються: психологічна підтримка, первинна юридична консультація, соціальний супровід. Зважаючи на дистанційний формат роботи, наразі немає можливості надавати допомогу заявникам у випадках гуманітарної потреби, а саме продуктів харчування чи ліків першої необхідності.
«Через часті обстріли та погану якість чи інколи взагалі відсутність зв’язку, надавати допомогу не завжди є можливість і тому ситуація заявника може погіршуватися», – Куценко Володимир, координатор в Херсонській області.
На рівні Херсонської області робота представників державних установ з ключовими групами повністю відсутня через окупацію та блокаду населених пунктів регіону. Проте, в умовах міста робота продовжується в активному та ефективному форматі.
Кількість звернень від громадян після початку війни у Херсонському регіоні відчутно збільшилася. Це стосується усіх категорій населення без виключень. Звернення зазвичай надходять стосовно таких питань як: потреба у продуктах харчування; необхідність придбання ліків, проходження курсу лікування; психологічна підтримка; соціальні виплати; можливість евакуації; відшкодування шкоди, заподіяної у зв’язку з початком повномасштабних воєнних дій та збройною агресією безпосередньо у Херсонській області.
Наразі, через відсутність зв’язку неможливо отримати інформацію про статус реалізації Проєкту у Чернігові. Втім, відомо, що ряд документаторів покинули місто та виїхали за кордон.
У Київській області роботу адаптували відповідно до реальних умов війни. Клієнти звертаються до документаторів за допомогою телефону чи месенджерів. Випадки порушення прав вирішуються консультаціями, перенаправленням клієнтів до дружніх спеціалістів та надсиланням відповідних листів до державних структур.
«В цих умовах складно працювати, бо діють закони воєнного часу. В деяких випадках обмежуються права людини, як і черговість вирішення випадків порушення прав, оскільки пріоритет надається питанням порушень саме звичаїв ведення війни. Тому деякі випадки, які потребують вирішення на рівні держави, відкладені до кращих часів», – Вікторов Іван, координатор в Київській області.
Київ. Фото: Sergey Korovayny
Через окупацію та блокаду Мелітополя російськими військамита складну ситуацію в Запоріжжі, взаємодія з клієнтами в цих містах також відбувається дистанційно. Багато звернень надходять щодо питань забезпечення доступу до АРТ, протитуберкульозного лікування, ЗПТ. Втім, представники громадських організацій намагаються задовільнити потреби клієнтів у лікуванні шляхом доставки препаратів пацієнтам та транспортуванням пацієнтів до відповідних медичних закладів. Також вдалося налагодити співпрацю з волонтерами, через яких отримується та надається гуманітарна допомога клієнтам Проєкту.
В Одеській області документатори відзначали, що війна критично не вплинула на Проєктну роботу. НУО та сайти організацій продовжують працювати, більшість соціальних працівників на місці. Робота в Одеській області, як і в інших регіонах, здійснюється переважно в телефонному режимі, дзвінки наразі надходять протягом всього дня та ночі. Особисті зустрічі з клієнтами та лікарями реалізуються за необхідністю по ситуації в місті, зважаючи на обмеження в пересуванні та зміни в графіку роботи сайтів. Клієнтів цікавить, чи працюватиме ЗПТ, де отримати АРТ, як виїхати за кордон та де можна отримати лікування в іншій країні. Наразі в Одеській області існує проблема з препаратом (пацієнтам знизили дозування), приватні сайти закрилися, а державні приймати нових пацієнтів не могли.
У Кривому Розі деякі активності у програмній діяльності партнерських НУО було призупинено, щоб забезпечити допомогу представникам ключових груп у координації евакуації та реалізації їх нагальних потреб, у т.ч. щодо гуманітарної допомоги. Більшість документаторів відзначали, що війна внесла суттєві корективи у ритм життя. Однак, деякі питання почали вирішуватись більш оперативно, клієнти, які звертаються за послугами Проєкту, стали більш відповідальні. Формат роботи та надання послуг клієнтам Проєкту залишився майже без змін. Окрім цього, документатори відзначали, що війна дисциплінує та пробуджує людяність. Так, наприклад, зменшилась кількість випадків пов’язаних з проявами стигми і дискримінації по відношенню до ЛВІН, СП, ЧСЧ, ЛЖВС з боку медичних працівників.
В м. Тернопіль відзначається тривожність та пригніченість як команди, так і клієнтів. Найчастіше надходять звернення від громадян-клієнтів ЗПТ (переважно з Києва), які отримували препарати за власний кошт, а тепер лікарі у Тернополі не хочуть приймати їх на державні програми і відправляють в інші регіони пояснюючи тим, що препарату не вистачає своїм клієнтам.
«В такий нелегкий час хочеться всебічно та якомога більше приділити уваги кожному, хто звертається за допомогою, і бути корисним. Пріоритетом є просто добре слово та доброзичливе ставлення до тих хто цього потребує», – Козарецька Тетяна, координатор в Тернопільській області.
В Івано-Франківській області роботи стало набагато більше з початком війни через надання послуг людям, які змушені були покинути свої домівки та наразі проживають на території області. Вся робота перейшла у режим 24/7. Надходять різні запити від представників спільнот: від прохання надати їжу та ліки, до консультацій на теми виїзду за кордон і отримання АРТ чи ЗПТ як закордоном, так і в області. Якщо кейси трапляються в інших областях чи районах, намагаються перенаправити людину до соціальних працівників поблизу та надають консультації в телефонному режимі. Окрім основної роботи супроводу та допомоги клієнтам, робота сьогодні досить сильно нагадує роботу гарячих ліній довіри чи консультаційного центру. Документатори зазначають, що комунікація з державними структурами в Івано-Франківській області погіршилася, так як багато структур зараз стали координаційними штабами для переселенців. А от лікарі з розумінням ставляться, намагаються допомогти більше ніж раніше.
«Останній випадок, звернувся наркозалежний, який з його слів був у Києві на платному сайті ЗПТ, і йому не відомо чи стояв він на обліку взагалі, в нашій області його відразу взяли на програму», – Дем’янчук Світлана, координатор в Івано-Франківській області.
Досить часто в Івано-Франківській області реєструються звернення щодо порушення прав громадян стосовно примусової мобілізації до лав Збройних Сил України ВІЛ-інфікованих та наркозалежних; вчинення домашнього насильства над жінками, які живуть з ВІЛ; ненадання ЗПТ в установах виконання покарань. Надходять скарги від вимушено переселених осіб про те, що працівники ЦНАПів не беруть заяви про виплати щомісячних коштів на дорослих та дітей при реєстрації та отриманні довідки ВПО.
Незважаючи на складні умови роботи сьогодні, регіональні координатори зазначають, що увага приділяється всім людям, які звертаються по допомогу. Важливо детально організувати роботу у всіх напрямках заради того, щоб люди залишилися живими, хоч інколи безпечні умови створити дуже важко. Допомагає підтримка великої кількості друзів, колег, знайомих, експертів, волонтерів у різних областях. Робота Проєкту наразі дуже актуальна та користується неабияким попитом як серед клієнтів регіону, так і серед ВПО. Через високий відсоток міграції населення, документаторам доводиться виконувати багато додаткових функцій.
24 лютого 2022 року, Росія здійснила повномасштабне вторгнення на територію України по всій лінії кордонів, як зі сторони Російської Федерації, так і зі сторони Республіки Білорусь.
Російське вторгнення супроводжується такими жорстокими військовими злочинами, як обстріли коридорів евакуації та гуманітарних конвоїв, бомбардування мирних кварталів, житлових будинків, лікарень та інших будівель інфраструктури тощо. У зв’язку з цим, близько 3 млн українців були вимушені покинути свої домівки та вирушити закордон задля пошуку порятунку.
Саме у такий непростий час, робота проєкту REAct стає ще більш необхідною та затребуваною. Виходячи з сьогоднішніх умов, нам вдалося швидко переформатувати систему роботи документаторів Проєкту та частково змінити сферу надання допомоги українцям задля їх подальшого захисту.
Наразі повідомити про порушення своїх прав та отримати безкоштовну допомогу може кожен українець, який був вимушений виїхати з країни, а не лише представники ВІЛ та ТБ спільнот.
Ми створили групу спеціалістів, які зможуть у найкоротші терміни дистанційно надати допомогу чи проконсультувати українців з питань захисту прав людини закордоном. Серед таких питань: насильство, торгівля людьми, стигма та дискримінація, відмова у наданні послуг тощо.
Повідомити про порушення та отримати безкоштовну допомогу, ви можете залишивши ваше звернення в одному з чат-ботів REAct, які були оновлені відповідно до умов, в яких кожен з нас перебуває сьогодні.
Окрім України, свою систему роботи перелаштували також й інші країни, які реалізують інструмент REAct. Серед таких країн: Молдова, Грузія, Киргизстан, Узбекистан та Таджикистан. В Молдові вже почали документувати кейси не лише своїх громадян, а й випадки порушення прав українців на території країни. Саме для цього ми адаптували базу REAct, додали нові поля та питання, які забезпечують подальше якісне документування та аналіз специфіки порушень прав людини серед біженців, які опинилися в країнах впливу системи REAct.
Така міжнародна співпраця надає можливість отримання не лише дистанційної допомоги, а й швидкого реагування та надання послуг на місцях. Окрім цього, подібна система дає змогу документаторам Проєкту спільно працювати та знаходити найоптимальніші шляхи вирішення проблем українських біженців у найкоротші терміни.
На початку листопада у Оксани піднялася висока температура та з’явилися проблеми з диханням. Після тижня такого стану вона вирішила здати тест на COVID-19, але результат був негативний. Дівчина пролежала в такому стані тиждень вдома. Незважаючи на прийом купи препаратів, її самопочуття ставало все гірше і гірше.
Викликавши швидку допомогу, клієнтку відвезли до місцевої лікарні. Зробивши КТ, лікар поставив їй діагноз плеврит і залишив далі лікуватися. Минуло декілька днів і лікар дізнався, що Оксана має ВІЛ-позитивний статус.
Чоловік прийшов до палати дівчини та заявив, щоб вона збирала свої речі і йшла лікуватися в “свою” лікарню, де обстежуються всі, хто має статус ВІЛ. Клієнтка пояснила, що такої лікарні немає, тому їй нікуди йти.
Жодні доводи та благання не переконали лікаря. З високою температурою він виставив Оксану за двері відділення. Дівчина зателефонувала документаторці REAct, і та приїхала до лікарні. Зав.відділення був категоричним і сказав персоналу відділення, виписати клієнтку з лікарні, тому що вона ВІЛ-інфікована. Тим самим розкривши її статус усім пацієнтам палати та іншим.
Після цього, документаторка Проєкту написала скаргу на головного лікаря цього медичного закладу та зателефонувала на гарячу лінію МОЗ, залишивши там усну скаргу з приводу цього випадку. Далі Оксану перенаправили до дружніх лікарів в іншу лікарню, де дівчина прибуває до сьогодні.
До документатора проєкту REAct звернулася ЛЖВ за консультацією та проханням допомогти вирішити ситуацію, яка склалася по відношенню до її неповнолітньої доньки, яка також має ВІЛ – позитивний статус.
Жінка разом із донькою прийшли до свого сімейного лікаря, з ціллю оформлення медичних документів для відвідування дитиною лагерю відпочинку. Лікар оформила необхідні документи та віддала їх жінці, на титульній сторінці яких клієнтка побачила надпис “В-20”, що означає, що власник даного документу ЛЖВ.
Жінка попросила медичного працівника забрати надпис, оскільки це розголошення ВІЛ – статусу дитини та вважається правопорушенням. Однак лікар відмовилася це зробити.
Клієнтка звернулася до працівників дружньої НУО допомогти їй у вирішенні ситуації. Соціальна працівниця організації разом із клієнткою пішли до сімейного лікаря, де документаторка провела роз’яснювальну розмову із медичним працівником, розповіла про кримінальну відповідальність за її дії та про нормативні акти, які порушує лікар. Після цього надпис на документі дитини зник та соціальна працівниця заручилася обіцянкою лікаря, що більше таких ситуацій не повториться.
Продовжуючи тему медичної допомоги у місцях неволі, розглянемо, у яких формах має надаватися медична допомога ув’язненим особам та які існують зобов’язання адміністрації закладів виконання покарань ДКВС щодо цього.
Обов’язковий профілактичний медичний огляд засуджених.
З метою виявлення та запобігання поширенню інфекційних захворювань, виявлення загальносоматичних та психічних захворювань серед ув’язнених осіб, які утримуються в установах виконання покарань – колоніях ДКВС, щорічно має проводитися профілактичний медичний огляд, а неповнолітнім засудженим та засудженим, які перебувають у приміщеннях камерного типу, – двічі на рік.
У профілактичному медичному огляді обов’язково має брати участь:
лікар-терапевт (або лікар загальної практики – сімейний лікар),
лікар-психіатр,
лікар-стоматолог.
У разі відсутності зазначених фахівців у медичній частині пенітенціарного закладу вони мають залучатися адміністрацією пенітенціарної установи з лікарняних закладів ДКВС чи інших закладів охорони здоров’я.
Надання засудженим амбулаторної медичної допомоги.
Амбулаторний прийом засуджених має здійснюється медичним працівником колонії щодня у години, визначені завідувачем медичної частини (фельдшерського пункту) за погодженням з адміністрацією УВП. Засуджені, яким призначено амбулаторне лікування, для приймання лікарських засобів та виконання інших процедур приходять до медичної частини протягом дня у визначені години у супроводі працівника УВП. Звичайно, лікарські засоби засуджена особа приймає у медичній частині відповідно до встановлених лікарем призначень під контролем фельдшера, але за потреби цілодобового приймання лікарських засобів вони мають видаватися на руки засудженому.
Надання засудженим стаціонарної медичної допомоги.
Стаціонар медичної частини призначений для:
обстеження і лікування засуджених, які потребують стаціонарного режиму, зі строком лікування до 30 днів;
необхідного стаціонарного лікування засуджених, виписаних з лікарняних закладів ДКВС або інших закладів охорони здоров’я;
тимчасової ізоляції в ізоляторі медичної частини інфекційних чи підозрілих на інфекційне захворювання засуджених до направлення їх до спеціалізованої лікарні;
стаціонарного лікування нетранспортабельних засуджених до стабілізації їх стану і направлення в лікарняний заклад ДКВС або інший заклад охорони здоров’я.
Під час перебування у стаціонарі медичної частини засуджений має проходити обстеження відповідно до наявного у нього захворювання, під час якого мають використовуватися всі доступні в медичній частині методи інструментального і лабораторного досліджень.
Направленню на госпіталізацію в лікарняний заклад підлягають засуджені, у яких виникли захворювання або загострилися хронічні хвороби, лікування яких потребує госпіталізації до лікарняних закладів ДКВС (за їх відсутності та у окремих умовах – також до загально медичних лікарняних закладів), а також за потреби проведення додаткового обстеження (якщо наявним у медичних частинах обладнанням, лабораторіями та обсягом медико-санітарної допомоги не передбачено проведення цих обстежень) в умовах лікарняних закладів ДКВС.
Екстрена медична допомога особам, узятим під варту, або яким призначено покарання у виді позбавлення волі, надається медичними працівниками відповідного закладу охорони здоров’я ДКВС, а у разі неможливості надання такої допомоги у повному обсязі – бригадою екстреної (швидкої) медичної допомоги центру екстреної медичної допомоги адміністративно-територіальної одиниці, на території якої розташована установа виконання покарань або слідчий ізолятор.
Адміністрація установи виконання покарань або слідчого ізолятору, де утримується особа, зобов’язана забезпечувати негайний виклик бригади у разі прийняття такого рішення медичним працівником закладу охорони здоров’я ДКВС.
У разі прийняття бригадою швидкої медичної допомоги рішення про необхідність госпіталізації ув’язненої особи, перевезення її до закладу охорони здоров’я, де така допомога може бути надана, здійснюється цією бригадою. Адміністрація установи виконання покарань або слідчого ізолятору при цьому має забезпечувати охорону особи.
Нещодавно документатор REAct стикнувся з досить типовою проблемою для України. Віктора, який є пацієнтом ЗПТ, безпідставно зупинила поліція, коли він керував автомобілем.
Після примусової зупинки його спрямували на огляд до наркологічного закладу і після підтвердження наявності в аналізах препаратів ЗПТ (метадону), лікарі винесли рішення, що чоловік керував автівкою «під впливом» цих речовин. Це веде в свою чергу до адміністративної відповідальності і позбавлення водійських прав.
Віктор подав апеляцію до адміністративного суду, який побачив порушення у процедурі проведення наркологічного огляду і скасував рішення про притягнення до адміністративної відповідальності. Пізніше з’ясувалось, що персональні дані Віктора було незаконно занесено до поліцейської бази даних АРМОР, на підставі чого і відбувалось переслідування поліцією.
Наразі документатор докладає всіх зусиль, щоб його персональні дані було вилучено з цієї бази. Було зроблено відповідні звернення до посадових осіб, а також до омбудсмена. Вирішення цієї проблеми дасть можливість знизити рівень упередженості та стигми щодо представників вразливих груп.
На жаль, в сучасній Україні є постійна тенденція до збільшення кількості різновидів залежної поведінки і відповідно збільшення кількості осіб із різними формами залежностей. Ми живемо, «як нам хочеться», самостверджуємося будь-якою ціною і будь-якими засобами.
Вчені виділяють чотири форми залежної поведінки як відходу від реальності:
відхід у тіло – прагнення до безмежного фізичного або психічного «удосконалення» себе;
відхід у роботу – надлишкова концентрація на службових справах (навчанні);
відхід у контакти або самотність – постійне прагнення до спілкування або, навпаки, до усамітнення;
відхід у фантазії – життя у світі ілюзій та фантазій.
Кожна з цих форм може досягатись або супроводжуватись вживанням алкоголю, наркотичних, токсичних речовин, нехімічними залежностями (наприклад, інтернет-залежністю, ігроманією тощо).
У залежного виникає непереборне бажання переживати інтенсивні емоції за допомогою штучної зміни свого психічного стану внаслідок вживання деяких речовин або постійної фіксації уваги на певних видах діяльності. Прагнення відійти від реальності – звичайний стан для такої людини.
Хімічні адикції (залежність, хибна звичка, звикання) характеризуються системним споживанням людиною психоактивних речовин, непереборним потягом до постійного вживання обраної речовини, відчуваючи при цьому значні труднощі в добровільному припиненні.
Об’єктом залежності при нехімічних адикціях стає поведінковий паттерн (модель, механізм, схема). Вирізняють наступні форми нехімічних залежностей: піроманію, клептоманію, геймблінг (залежність від азартних ігор), комп’ютерну залежність або інтернет-залежність, адикцію відносин, сексуальну, любовну адикції, роботоголізм, адикцію до витрачання грошей, прослуховування ритмічної музики, залежність від фізичних вправ, потяг до духовного пошуку, владолюбство, залежність від ризикованого водіння автомобіля (синдром Тоада) та ін.
Однією з вагомих причин появи залежності є спроба адиктивних осіб змінити свій спосіб життя, який найчастіше визначається ними в поняттях «сірий», «нудний», «монотонний», «апатичний», «бездушний».
Виділяють декілька основних різновидів мотивації вживання алкоголю і наркотичних речовин, тобто спонукання до виникнення хімічних адикцій.
1. Мотивація прагнення пом’якшити або усунути явища емоційного дискомфорту (душевного неблагополуччя, страху, тривоги тощо).
2. Гедоністична мотивація – якщо в попередньому випадку йдеться про приведення емоційного стану в норму з пониженого, то гедонізм сприяє підвищенню нормального (непониженого) настрою. Спрямованість гедонії виявляється в отриманні задоволення, переживання почуття радості.
3. Мотивація активації поведінки – головна мета вживання психоактивних речовин – не отримання ейфорії, а активація діяльності. Залежна людина намагається вивести себе зі стану пасивності, байдужості, апатії і бездіяльності за допомогою речовин, що провокують незвичайну, позамежову жвавість реакції і активність, у тому числі – ризиковану поведінку. Наприклад, вживання психостимуляторів може призводити до стимуляції сексуальної активності і досягнення «рекордних результатів» в інтимній сфері.
4. Мотивація під тиском інших – відображає нездатність людини відмовитися від пропонованого оточуючими алкоголю або наркотичних речовин і обумовлюється залежними рисами (боязкістю, соромливістю, піддатливістю, тривожністю, обережністю в спілкуванні), при яких індивід прагне уникати ситуацій осуду (зокрема, за небажання «за компанію» спожити спиртні напої).
5. Псевдокультурна мотивація – ґрунтується на світоглядних установках і естетичних пристрастях особи. Людина розглядає вживання алкоголю або наркотичних речовин крізь призму «вишуканості смаку», причетності до кола «обраних». Тут більшою мірою важливе не саме вживання речовин, а демонстрація цього процесу оточуючим.
Більшість залежнихстраждають від того, що відрізняються від інших тим, що «вони не здатні жити, як інші люди». Це може проявлятися в тому, що деяким адиктивним особам доводиться підстроюватися під норми суспільства, грати роль «свого серед чужих», виконувати ті соціальні ролі, які нав’язуються їм суспільством (наприклад, зразкового сина, доброчесного колеги тощо).
Існує безліч наукових концепцій, які намагаються пояснити появу хімічних залежностей (генетична, генетотрофічна, етанолова, адренохромна, ендокринопатична, біоенергетична та ін.). Ми з вами зупинимось на основних біологічних та соціальних чинниках, які впливають на виникнення залежності від психоактивних речовин.
До біологічних чинників належать:
1) спадковість – у батьків, що вживають наркотики, дитина народжується з низькою толерантністю до наркотичної речовини і високою чутливістю, отже, перша невелика доза викликає максимальний ефект, і залежність від психоактивної речовини сформується швидше;
2) стать – жіночий організм більш чутливий до психоактивних речовин;
3) вага – існує зворотна залежність між вагою та схильністю до наркотизації;
4) вік – ферментна система, що засвоює і переробляє наркотик, найбільш вразлива у підлітків та людей похилого віку;
5) стан здоров’я – «обтяжуючими обставинами» вважають: патологію вагітності та ускладнені пологи; тяжкі та хронічні захворювання дитячого віку; струси головного мозку;
6) толерантність – індивідуальна стійкість (чутливість) до впливу хімічної речовини. З часом толерантність зростає через підвищення ступеня метаболізму наркотичної речовини, далі – падає.
До соціальних чинників можуть належати:
1) сім’я – вживанню психоактивних речовин сприяють: зловживання алкоголем чи наркоманія батьків; психотичні стани батьків; трагічні події в родині (наприклад, суїцид одного з батьків); вимушена розлука з особою, до якої була сильна емоційна прихильність; позбавлення ролі «кумира родини», положення «Попелюшки» у зв’язку зі зміною складу родини (поява вітчима/мачухи, зведених братів/сестер); «сімейний крах», що різко змінив соціальний і психологічний статус підлітка; постійні конфлікти між батьками; виховання в неповній сім’ї; постійна зайнятість одного з батьків (тривалі відрядження, ділова завантаженість); відсутність інших дітей в сім’ї; «бунт» проти надмірної опіки з боку батьків і інших членів родини; жорстоке поводження в родині.
2) неформальна група – наявність друзів, що вживають алкоголь чи наркотики. Такий механізм дієвіше спрацьовує, якщо в родині склалася несприятлива атмосфера, виникають конфліктні відносини батьків між собою і з дітьми, має місце фізичне насильство, втрачається емоційна прихильність до батьків, відчуженість.
3) навчально-професійні колективи – особи вперше/часто вживають психоактивні речовини в навчальних закладах, професійних колективах.
4) доступність наркотичних речовин;
5) вплив макросередовища – нестабільна економічна ситуація, зниження життєвого рівня більшої частини населення, істотний рівень безробіття, «соціальна депресія», відсутність почуття особистої перспективи і значущості.
6) легковажність інформаційних кампаній ЗМІ викликає нездоровий інтерес до споживання психоактивних речовин, «позитивне» до них ставлення суспільства.
Після захворювання на COVID-19 Ганна регулярно скаржилася на погане самопочуття. Дівчина вирішила звернутися до сімейного лікаря аби пройти обстеження та, за необхідності, отримати лікування. Проте, як тільки пацієнтка повідомила медпрацівниці про свій ВІЛ-позитивний статус, жінка відмовила Ганні у допомозі, аргументуючи це тим, що їй не можна знаходитися поміж «звичайних людей», бо вона «заразна». Лікарка порадила дівчині звернутися до Центру СНІДу, адже їй не доплачують за роботу з «заразою».
Звичайно, така поведінка медпрацівниці обурила та образила пацієнтку, тому вона звернулася до документатора дружньої НУО. В день звернення клієнтці надали психологічну підтримку та під супроводом соціального працівника скерували до іншого закладу охорони здоров’я, де дружній лікар надав дівчині належну допомогу.
Окрім цього, було складено та направлено заяву до керівництва ЗОЗ, де сталася ситуація, для уникнення подібних випадків стигматизації та дискримінації з боку медичних працівників у майбутньому. До лікарки застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді догани. Так само з іншими працівниками було проведено тренінг щодо подолання стигми та дискримінації, як основного бар’єру до лікування.
Серед порушень, зафіксованих проєктом REAct, часто трапляються випадки, пов’язані з ненаданням медичної допомоги ув’язненим особам в установах позбавлення волі. Працівники пенітенціарної служби не реагують належним чином на звернення в’язнів, аргументуючи це тим, що «в’язниця – це не курорт».
Проте, згідно вимог чинного законодавства, засуджені до позбавлення волі мають право на охорону здоров’я в обсязі, встановленому законодавством України про охорону здоров’я, за винятком окремих обмежень, прямо передбачених законом. Відповідальність за стан здоров’я в’язнів покладається на адміністрацію установи виконання покарань, а також працівників закладів Центру охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України (ЦОЗ ДКВС).
Засуджені особи мають право звертатися за консультацією і лікуванням як до медичних закладів ЦОЗ ДКВС, які діють при відповідних установах виконання покарань, та повинні надавати медичні послуги засудженим безоплатно, так й до будь-яких інших закладів охорони здоров’я, що мають ліцензію МОЗ України, у т.ч приватних. Оплата таких послуг і придбання необхідних ліків у цьому випадку здійснюється засудженим або його рідними чи близькими за рахунок власних коштів.
Право на вільний вибір лікаря.
Засуджений має право на вільний вибір лікаря, закладу охорони здоров’я та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Засуджені або їхні рідні повинні звернутися до обраного медичного спеціаліста і, в разі отримання його згоди, повідомити адміністрацію колонії про узгоджену дату та час візиту.
Алгоритм наступний: засуджена особа звертається до лікаря закладу охорони здоров’я ДКВС з проханням про допуск обраного ним лікаря, а той протягом однієї доби має підготувати медичний висновок та запит до адміністрації пенітенціарної установи про допуск обраного лікаря, який погоджується керівником цього закладу охорони здоров’я ДКВС.
При цьому відшкодування витрат, пов’язаних із наданням платних медичних послуг (у тому числі наданих обраним лікарем), а також придбанням необхідних лікарських засобів, медичних виробів, технічних та інших засобів реабілітації, фінансування яких не передбачено за рахунок бюджетних коштів, здійснюється за рахунок особистих грошових коштів засудженого, якому надавалася медична допомога; коштів близьких родичів або у інших осіб. Підставою для надання такої медичної допомоги є медичний висновок.
Право на обстеження та лікування в інших медичних закладах.
За потреби проведення додаткових обстежень, які не можуть бути здійснені у закладах охорони здоров’я ДКВС (наприклад. наявним обладнанням, лабораторіями та обсягом медико-санітарної допомоги не передбачено проведення цих обстежень), вони здійснюються на базі іншого закладу охорони здоров’я, де такі обстеження можуть бути проведені у строк, визначений у медичному висновку.
За потреби лікування в умовах стаціонару засуджений має право звернутися до лікаря закладу охорони здоров’я ДКВС з проханням надання медичної допомоги в умовах стаціонару закладу охорони здоров’я, який надає такі медичні послуги, як за рахунок державного бюджету, так і за особистий кошт. Лікар закладу охорони здоров’я ДКВС не пізніше наступного робочого дня після звернення повинен його розглянути та скласти відповідний медичний висновок.
Отримання лікарських засобів.
Засуджені особи мають право на отримання безкоштовних лікарських засобів у закладах охорони здоров’я ДКВС, якими той забезпечений або має бути забезпечений. У випадку, якщо засуджений бажає використовувати інші лікарські засоби, які відсутні у закладі охорони здоров’я (медичній частині) відповідної установи ДКВС для свого лікування, вони можуть бути отримані від родичів за висновком лікаря медичного закладу установи виконання покарань. Отримані лікарські засоби за відомчим положенням на руки засудженому не видаються, оскільки лікарські засоби, які були призначені засудженим, відповідно до медичного висновку передаються до закладу охорони здоров’я ДКВС для їхнього лікування. Уживати ці лікарські засоби засуджений буде виключно у присутності медичного працівника закладу охорони здоров’я ДКВС. Виключенням є лише ліки, необхідні для підтримання життєдіяльності організму засудженого. Лікарські засоби мають бути у стандартній, неушкодженій упаковці заводського виготовлення.
Для передання лікарських засобів, медичних виробів, технічних та інших засобів реабілітації родичі засудженого або інші особи подають заяву, яка додається до медичної карти засудженого. Після отримання передачі засуджений має право ознайомитися з переліком лікарських засобів, медичних виробів, або засобів реабілітації, які були передані для його лікування, про що ставить підпис у заяві. Отримані від родичів засуджених або інших осіб лікарські засоби та медичні вироби зберігаються у закладах охорони здоров’я ДКВС в окремих шафах та знаходяться на обліку, який відображається в карті обліку лікарських засобів, медичних виробів, технічних та інших засобів реабілітації, отриманих від родичів засудженого та інших осіб, де засуджений ставить підпис після закінчення курсу лікування та має право відслідковувати використання своїх ліків.
Інна звернулася до документатора REAct зі скаргою про порушення прав. Дівчині відмовили у постановці на облік по вагітності у жіночій консультації, аргументуючи це ВІЛ-позитивним статусом клієнтки. Більше того, Інну перенаправили до місцевого центру СНІДу, в якому навіть не існує такої послуги.
Після втручання документатора, лікарям-гінекологам було роз’яснено, що їхні дії несуть дискримінаційний характер, адже не можна розділяти вагітних на «хворих на ВІЛ» та «здорових». Окрім цього, зважаючи на відмову у постановці на облік, Інна має право позиватися на жіночу консультацію до суду. Тільки після таких доводів перед дівчиною вибачились та надали необхідну послугу.
Галина – ВІЛ-позитивна жінка. Після пологів вона звернулась до районного педіатра з проханням видати безкоштовну молочну суміш для новонародженого для штучного годування. Незважаючи на те, що такі заходи обов’язкові з метою попередження вертикальної трансмісії ВІЛ від матері до дитини, жінці відмовили та аргументували це тим, що кошти на забезпечення профілактичними засобами у місцевому бюджеті не передбачені.
Галина звернулася по допомогу до документатора REAct. Жінці надали психологічну підтримку та правову консультацію. Окрім цього, РЕАктор допоміг підготувати звернення до обласного управління охорони здоров’я. Спільними зусиллями жінці надали продуктові сертифікати та молочні суміші для дитини за рахунок коштів партнерської організації.
Ірина подала заяву про побиття до місцевого відділення поліції. Працівник, який приймав заяву, проявляв зневажливе ставлення до дівчини та ситуації, аргументуючи це неохайним виглядом Ірини та її захворюванням на туберкульоз.
Незважаючи на те, що у заяві містилася конкретна інформація про особу, яка вчинила побиття, та про свідка цього випадку, Ірину завірили, що в події відсутні ознаки злочину, та порекомендували звернутися до суду в порядку цивільного судочинства.
Дівчина попросила допомоги у документатора REAct, який надав Ірині перелік документів для отримання безоплатної вторинної правової допомоги та провів консультацію щодо дій в таких ситуаціях у майбутньому.
Пізніше дівчині було призначено адвоката за рахунок держави та відкрито провадження про невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Заперечення, опір і саботаж при спробі надати допомогу – звичайні явища. Чим глибше заперечення, тим сильніше опір. Він може проявляється як у відмові від терапії залежності, так і в явному саботажі самого процесу надання допомоги.
Психотерапія співзалежності – це зміни та готовність до них. Людина влаштована таким чином, що прагне стабільності. Це питання безпеки. Будь-яка стабільність – добра чи погана – краще, ніж щось невідоме. А зміни несуть в собі ризик. Тому зміни є небезпечними.
Коли ми знаходимося в небезпеці, то відчуваємо страх. Страх – це дуже неприємне почуття, якого ми прагнемо уникнути. Якщо уникнути цього почуття не виходить, то ми прагнемо його позбутися. Захисні механізми дають змогу позбавити нас від відчуття страху. Три основні несвідомі захисні механізми – гнів, втеча і заціпеніння. Всі вони проявляються по-різному.
Отже, при психотерапії співзалежності будь-які зміни в житті співзалежного, на його думку, – це ризик, а ризик викликає страх. Тому психотерапія («лікування»), на думку співзалежного, – це страшно.
Гнів проявляється у відкритому опорі й саботажі пропонованої допомоги й виражається словами: «Як це може мені допомогти ?!» або «Це мені не допоможе!». Клієнт може кричати та відкрито проявляти свою нервозність через слова та невербально; може наводити особисті доводи та приклади на користь і захист тієї життєвої ситуації, в якій він наразі перебуває. На думку клієнта, запропоновані варіанти розвитку дій йому ніяк не допоможуть. Ідея, наприклад, витратити одну годину свого часу в тиждень, відвідавши групу самодопомоги співзалежним для матері, в якої син приймає наркотики, може викликати бурю протесту. Це попри те, що до психотерапії мати могла витратити роки й незчисленні ресурси в пошуках «зцілення» сина.
Звичайно, не всі співзалежні так бурхливо реагують на пропозицію ефективної допомоги. Але мало хто з них погоджується на дієву допомогу з першого разу. Навіть погодившись і відвідавши групу самодопомоги одного разу, більшість співзалежних роблять висновок, що це не працює. І відчувають обурення, злість, розмірковуючи: «міг би мені психотерапевт запропонувати щось краще!». Жодні аргументи, навіть підкріплені прикладами, доказами, не зможуть переконати людину, яка знаходиться в запереченні.
Багато співзалежних вимагають від психотерапевта, щоб зміни в їх житті відбулись негайно. Клієнтам здається, що за один-два сеанси роботи настануть радикальні зміни в їх житті та найголовніше – хімічно залежний близький видужає. А якщо цього не відбувається, значить психотерапія не працює!
Цікавим є явище самоомани або часткової згоди співзалежного: «Добре, я буду робити частину того, що ви мені пропонуєте, однак самостійно, без обговорення з терапевтом, внесу деякі/значні корективи в опрацьовані рекомендації». І така реакція зрозуміла, тому що зміни – це страшно. Особливо це страшно, коли залежний ставиться до співзалежного з відкритою агресією. Наприклад, деякі залежні відкрито чинять опір, влаштовують скандали або навіть забороняють своїм близьким відвідувати збори груп самодопомоги, називаючи їх «сектою» обзиваючи своїх рідних «божевільними». Тому зміни в процесі психотерапії є об’єктивно ризиковані та можуть мати неприємну реакції й наслідки з боку залежного. Необхідно мати мужність, щоб на них зважитися.
Поодинці одужувати складно, а часом зовсім неможливо. Тому допомога при співзалежності побудована на груповому принципі, основний інструмент якого – взаємна підтримка.
Заціпеніння – це просто заняття пасивної позиції: «якщо я не буду робити нічого, то нічого страшного і не відбудеться». Але ми знаємо, що це не так, оскільки хімічна залежність (а значить і співзалежність) завжди розвивається поступово. Тож, якщо не робити нічого, ситуація лише погіршиться.
Отже, психотерапія співзалежності напряму пов’язана з ризиком. Зважитись на неї досить складно, але необхідно. Для того, щоб ризикнути, потрібна готовність до ризику. І пам’ятайте про закономірність: чим менше проблем – тим менше бажання у співзалежного щось змінювати. Але чим більше проблем, тим складніше буде щось змінити!
Петро має ВІЛ+ статус та перебуває в установі виконання покарань більше двох років. За цей час йому жодного разу не проводили обстеження крові на рівень СD4 клітин, що може призвести до порушення контролю надання необхідної медичної допомоги.
Чоловік звернувся до документатора Проєкту, представника дружньої організації «Україна без тортур», та попросив допомогти з вирішенням цього питання.
Для збереження конфіденційності, РЕАктор звернувся до керівника медичної частини із проханням провести таке обстеження всім ЛЖВ ув’язненим за їх згодою. Адже відповідно до національних та міжнародних стандартів, держава повинна забезпечити ведення детального обліку стану здоров’я в’язнів та лікування, яке вони отримають.
Під час спілкування керівник медчастини пояснив, що у зв’язку з мінімальним фінансуванням такі обстеження дійсно не проводилися, тому пообіцяв здійснити всі можливі заходи для цього.
Місяць потому, Петро підтвердив, що обстеження провели та з результатами ознайомили.
За різними даними, в Україні понад 300 тисяч осіб вживають наркотики ін’єкційно. Наркозалежність – це проблема, яка перетворюється на трагедію як для самої людини, так і для її родини.
Окремі громадські ініціативи не вирішують усіх проблем. А статистика кількості ін’єкційних наркозалежних вказує на те, що потрібен правильний комплексний підхід.
22 грудня, відбулася онлайн-дискусія “Наркотична пастка: як допомогти родинам споживачів/-ок наркотиків?”. В якості експертів виступили Максим Буткевич, експерт системи REAct в Україні; Тетяна Кошова, президентка БО “Надія та Довіра”, операторка Національної гарячої лінії з питань наркозалежності та ЗПТ; Володимир Курач, керівник Центру Терапії Залежностей «ТАКТИКА», громадський діяч.
Захід відбувся дотично до показу стрічки “Малий Самді” в онлайн-кінотеатрі DOCUSPACE в рамках 18-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.
Ліза звернулася до документатора Проєкту з проханням допомогти щодо відмови у наданні медичних послуг. Лікар-гінеколог в обласній лікарні відмовилася проводити дівчині лапароскопічну операцію при позаматковій вагітності та вела себе непристойно неодноразово натякаючи клієнтці на її ВІЛ статус.
Документатор надав консультацію та пояснив Лізі всі механізми для реалізації захисту своїх прав. Окрім цього, дівчині запропонували допомогти в отриманні медичної допомоги. Спільно з клієнткою, документатор виконав візит до завідуючої Обласним Центром СНІДу і обговорив даний випадок, який лікар пообіцяла взяти під свій особистий контроль. Необхідну операцію провели безоплатно, завдяки дзвінку на гарячу лінію МОЗ України.
Серед порушень, зафіксованих проєктом REAct, окреме місце посідають звернення стосовно розголошення медичного статусу клієнтів. В таких випадках наслідки можуть бути різними: від відчуття стигми та приниження особи, до вимушеної зміни місця проживання через паплюження та утиснення з боку місцевого оточення у зв’язку з розголошенням ВІЛ-позитивного статусу.
Нерідко, коли у пацієнта, який має відповідний статус та звертається до медичного закладу за лікарською допомогою, виникають хвилювання щодо того, чи не стане відома інформація, яку він повідомляє лікарю про свій стан здоров’я та особисті обставини іншим особам, особливо в контексті ВІЛ/СНІДу? Які гарантії захисту він має при цьому та як їх використати?
Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (ст. 39-1 та ст. 40) передбачено право особи на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості, одержані при медичному обстеженні. Також забороняється вимагати та надавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта. Зазначається, що медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та його результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім безпосередньо передбачених законодавчими актами випадків. Окремі гарантії захисту права на медичну таємницю в контексті ВІЛ передбачає Закон України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ», а також інші нормативні акти.
Що треба знати про медичну таємницю?
Під медичну таємницю підпадає вся інформація, що стосується питань здоров’я особи та пов’язаних з цим обставин.
А саме:
факт звернення особи до лікувального закладу за медичною допомогою;
оцінка стану здоров’я особи;
медичний діагноз;
обставини, що передували захворюванню або спровокували його;
індивідуальні особливості організму особи;
наявність шкідливих звичок та особливості психічного стану особи, її майновий стан;
інші відомості, отримані під час звернення особи за медичною допомогою, у т.ч. інформація про сімейне, особисте інтимне життя особи, а також про стан здоров’я її родичів та близьких.
При цьому, не тільки лікар або медсестра чи будь-який інший медичний працівник, але й також інші особи, яким у зв’язку з виконанням їх професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, не мають права розголошувати як медичну, так і немедичну інформацію про стан здоров’я особи. Такі відомості можуть бути повідомлені уповноваженій на їх отримання особі виключно у безпосередньо передбачених законом випадках з дотриманням всіх вимог законодавства.
Коли ж саме лікар може порушити медичну таємницю та за яких умовах?
Розкриття медичним працівником відомостей про позитивний ВІЛ-статус особи партнеру особи дозволяється, якщо людина, яка живе з ВІЛ, звернеться до медичного працівника з відповідним письмово підтвердженим проханням, або така людина померла, втратила свідомість чи існує ймовірність того, що вона не опритомніє та не відновить свою здатність надавати усвідомлену інформовану згоду.
Передача ж таких відомостей, іншим медичним працівникам та закладам охорони здоров’я допускається виключно за наявності усвідомленої інформованої згоди людини, яка живе з ВІЛ, на передачу таких відомостей. Така згода має бути надана в письмовому вигляді, і лише для цілей, пов’язаних з лікуванням хвороб, зумовлених ВІЛ, та у разі, якщо поінформованість лікаря щодо ВІЛ-статусу пацієнта має істотне значення для його лікування.
Передача таких відомостей іншим третім особам дозволена лише за рішенням суду в установлених законом випадках.
Під такими «іншими особами» передбачаються органи дізнання, слідства та безпосередньо суд, а під випадками – наявність відповідного відкритого кримінального провадження щодо особи чи іншої законної підстави. При цьому важливо розуміти, що передача будь-якої інформації, що містить медичну таємницю органам дізнання та слідства, передбачає виключно правовий, процесуально визначений спосіб отримання доступу до неї. Доступ до такої інформації здійснюється на підставі: статті 162 КПК України, а також статей 160, 163 КПК України, які регламентують порядок отримання тимчасового доступу до речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю, на підставі розгляду слідчим суддею відповідного клопотання.
Тобто, всі спроби, наприклад, працівників поліції, отримати доступ до такої інформації іншим чином є неправомірним та мають ігноруватися медичними працівниками.
Відповідальність за розголошення медичними працівниками медичної таємниці, прямо передбачена статтею 145 Кримінального кодексу України «Незаконне розголошення лікарської таємниці». Згідно зі статтею 132 Кримінального кодексу України, розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або іншим медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали відомі у зв’язку з виконанням службових або професійних обов’язків, – також тягне за собою кримінальну відповідальність.
Особа, яка отримала шкоду, пов’язану з обмеженням її прав унаслідок розголошення чи розкриття інформації про її позитивний ВІЛ-статус, має право звернутися до суду з цивільним позовом до винної особи про відшкодування шкоди за ст. 15 ЗУ «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ».
